Роман важкий. Він знає, як зачепити потрібні струни, й часом влучає в болючі місця.
Цей роман — подорож. Він про сумніви, відданість, біль, турботу, саРоман важкий. Він знає, як зачепити потрібні струни, й часом влучає в болючі місця.
Цей роман — подорож. Він про сумніви, відданість, біль, турботу, самотність і дружбу. Він про довгий шлях, який може нікуди й не привести. А також про боротьбу та підтримку.
Одна з найсильніший речей, прочитаних за останній час....more
Книжку читала після перегляду екранізації, і, якщо чесно, у романі мені трохи не вистачило відчуття постійного напруження. Натомість оповідь протагоніКнижку читала після перегляду екранізації, і, якщо чесно, у романі мені трохи не вистачило відчуття постійного напруження. Натомість оповідь протагоністки дещо сухувата та скидається на протокол, і це не дивно, враховуючи, що героїня веде розповідь не одночасно з переживанням історії. Тобто всю оповідь можна сприймати як аналіз власного оточення та вчинків, спосіб зібрати все до купи у власній голові.
Певна відчуженість героїні від описаних подій, по-перше, надає всій історії пригніченого настрою, що дуже їй, історії, пасує. А по-друге, це, на додачу від утримання від будь-яких оцінок, дає простір читачеві самому скласти думку про оповідь.
Фінал настав несподівано. Героїня раптово без переконливої мотивації робить необачну річ, що стрімко наближає нас до фінального акту. Кінцівка здається обірваною, але, на щастя, читач не залишається цілком у невіданні. Натомість потішив епілог, що в ньому ми більше дізнаємося про всесвіт роману. Тут-таки Марґарет Атвуд схитрувала й написала аналіз власного твору.
Роман ставить запитання, але залишає читачеві знайти на них власні відповіді....more
Для мене цей роман виявився книжкою про оптимізм та прийняття себе.
Звичайно, це казка, причому дуже мила. Історія від початку й до кінця просякнута якДля мене цей роман виявився книжкою про оптимізм та прийняття себе.
Звичайно, це казка, причому дуже мила. Історія від початку й до кінця просякнута якимось «магічним» настроєм.
Втім, мене трохи засмутив трохи змазаний фінал і нібито нізвідки взяті почуття головної героїні. Також трохи розчарували антагоністи, які мусили бути могутніми, але в їхню силу важко повірити, якщо їх легко перемагають. У цьому світі куди не плюнь — влучиш у якщо не потужного, то принаймні обдарованого чарівника.
Я із задоволенням читала про події в замку, але мені також хотілося більше знати про те, що відбувається за його межами. А про це, на жаль, персонажі щоразу згадують лише парою фраз, хоча саме зовні вирішувалося все найважливіше.
Але то лише причіпки, про які замислюєшся максимум після прочитання. Роман не нудний, але після нього все одно відчуваєш спокій....more
**spoiler alert** У цього роману був просто вибуховий початок. Першу половину я прочитала на одному диханні, і вже тоді висловлені на початку книжки с**spoiler alert** У цього роману був просто вибуховий початок. Першу половину я прочитала на одному диханні, і вже тоді висловлені на початку книжки сподівання автора справдилися: я була приголомшена, думала раніше не думані думи, а ще мене починало нудити від згадки про м'ясо. Світ, де існує нижча раса людей, яку забивають, як худобу, жахає, і особисто я б воліла, аби роман більше тримався цієї лінії оповідання.
Але на перших сторінках автор також заявляє, що роман про кохання — навіть про «велике кохання», як зазначено на звороті книжки. Чого-чого, а кохання в романі зовсім немає — натомість є спроби видати за кохання взаємодії персонажа чоловічої та персонажа жіночої статі.
Дмитро Огін, головний герой, раптом вподобав Машу — молоду дівчину з-поміж своєї «худоби». Я не наважуюся вжити слово «закохався», бо воно не надто суміщується з численними побоями, що їх зазнає бідолашна дикунка від руки нашого героя, або байдужістю, з якою він ставиться до наслідків своїх дій. Десь на середині роману герой змушений тікати, тому хапає Машу та мчить із нею геть.
Упродовж своїх поневірянь Діма більше розкривається як персонаж. Він страшенно втомився від своєї дружини та сина; він, за власними словами, не може бути собою в присутності родини. Що цікаво — Маша не вміє розмовляти, і тому вона стає ідеальним об'єктом уваги Діми. Фактично Дмитро, як і читач, може надавати її мовчанню будь-якого значення («Вона не розуміла, про що я говорю, але тонко відчувала мій стан»). Ми навіть не можемо бути впевнені, що Маша кохає його у відповідь, бо в неї немає змоги цього сказати. Усе, що ми знаємо про її внутрішній світ, — цілком здогадки головного героя.
«Але що в [Маші] такого було?» — запитує себе Діма. Відповіді, що цікаво, нам не дають. Але не треба надто сильно придивлятися, аби побачити, що Дмитрові потрібен контроль, якого він не мав у власній родині. Про це часто свідчать його слова, коли йдеться про Машу: «Маша стала такою, як була колись — в усьому слухняною, з цілковитою довірою до мене, моєю». Коли Маша півдня проводить в оточенні інших людей і постає перед ним у людському вбранні, йому стає незручно («цей новий набутий досвід наче віддаляв нас, вибудував між нами стіну»).
Йому весь цей час потрібна була лялька, яку він зможе виховати за власним задумом, поруч із якою він може бачити себе «вчителем» і відкривачем. Свою першу близькість із Машею Діма починає так: «Тієї ночі Маша вперше [...] належала мені». На жаль, він так і не перестає застосовувати до Маші поняття власності та залишається всього-на-всього скотоложцем.
Фінал настає раптово і безжально. Систему не зламано, рішень не запропоновано. Звичайно, у цьому могла полягати трагедія, якби герої були змушені й надалі жити в старому суспільстві або принаймні були ним покарані. Але натомість вони уходят в закатпереносяться до паралельного всесвіту на останніх сторінках дізнаються, що, виявляється, отут за горами є світ без людожерів, і вирушають туди. HAPPY END!!1...more
Я чекала наївного опису майбутнього, що в ньому людство опанувало космос. Як-не-як, а книжку було видано аж 1968 року. Натомість я отримала досить адеЯ чекала наївного опису майбутнього, що в ньому людство опанувало космос. Як-не-як, а книжку було видано аж 1968 року. Натомість я отримала досить адекватне (принаймні з технічної точки зору) бачення епохи міжпланетних подорожей. Детальні описи різноманітних процедур у космосі, принципів подорожування на далекі відстані додають роману правдивості.
Втім, хоча в технічному плані можна повірити, що дії відбуваються на початку 21 століття, у соціальному плані світ ніби застиг у шістдесятих: схоже, усі досі носять піджаки, а наукою займаються лише чоловіки.
Роман можна умовно поділити на три частини, і в кожній є свій головний герой. От лише лінія одного з таких героїв обірвалася надто раптово, і далі він відіграв лише епізодичну роль.
Хай там як, а «Космічна одіссея» виявилася, мабуть, одним із найкращих науково-фантастичних творів, що я досі читала. Його можна цілком сміливо радити людям, які навіть не захоплюються науковою фантастикою....more
Початок обіцяв багато, але мені здалося, ніби книжка не розкрила всього потенціалу піднятої на перших сторінках теми. Звичайно, це лише початок циклу,Початок обіцяв багато, але мені здалося, ніби книжка не розкрила всього потенціалу піднятої на перших сторінках теми. Звичайно, це лише початок циклу, і я не знаю, що буде далі, але, як на мене, це був досить слабкий старт.
Упродовж усього роману я спостерігала за подіями ніби з-за прозорої плівки; щось заважало відчути присутність і пройнятися конфліктами. До речі, перешкоди на шляху героїв майже жодного разу не видалися серйозними. Може, справа в тому, як вони описані, може, справа в ставленні самих персонажів, але жодного разу в мене не виникло відчуття, що перед героями справжня (непоборна?) проблема. Їм усе давалося відносно легко, тому перейматися їхньою долею було складно.
Оповідання весь час перескакує з однієї героїні на іншу, що, на жаль, не утворює двох повноцінних ліній. Замість цього майже всю увагу сфокусовано на Бабуні Дощевіск, яка затуляє собою Еск — за ідеєю, головну героїню роману.
Серед плюсів, безперечно, можу назвати дотепність Террі Пратчетта та дуже якісний переклад....more
«Серце пітьми» виявився одним із багатьох відомих романів, що стали для мене розчаруванням. Майже сто п'ятдесят сторінок долалися дуже повільно через «Серце пітьми» виявився одним із багатьох відомих романів, що стали для мене розчаруванням. Майже сто п'ятдесят сторінок долалися дуже повільно через нудний сюжет, важкий і перевантажений стиль автора та нецікавих персонажів, за якими не хочеться спостерігати.
Я бачу, що Конрад хотів закласти в книжку якусь ідею або філософію, але, як на мене, цьому роману приписують більше сенсу, ніж є насправді. Цю філософію навіть не особливо хочеться шукати, бо вона похована під стереотипними зауваженнями, купою картонних персонажів і нагромадженням деталей, що не мають стосунку до подій і ніяк не просувають сюжет.
У книжці зображено нелюдське ставлення колонізаторів до африканського населення, і воно жахає головного героя. І все ж цей аспект згадується лише побіжно, і жодного впливу на сюжет він не має. Нічого дивного, оскільки протягом усього роману Конрад дегуманізує тубільців і лише обраних ставить трохи вище за тренованих звірів. На тлі таких реалій будь-які конфлікти головних героїв здаються не вартими уваги.
Щодо перекладу нарікань не маю, але хтось (вочевидь, редактор/коректор) поставив наголос над кожним «що» в книжці, яке виступало частиною речення, а не просто підрядним сполучником. Доходило до абсурдного, коли зустрічалися речення на кшталт «Але що́?» Не треба так....more
Із перших сторінок стало зрозуміло, наскільки великий культурний розрив між моєю країною та Пакістаном, між світською та релігійною державою. Але воднІз перших сторінок стало зрозуміло, наскільки великий культурний розрив між моєю країною та Пакістаном, між світською та релігійною державою. Але водночас я знову переконалася, що поняття свободи, честі, справедливості є загальнолюдськими й не належать певному народові або країні.
Страх і ненависть можуть вмить перекреслити будь-які хороші ініціативи. Я прочитала кілька відгуків, у яких автори заявляють, нібито Малала виставляє Пакістан у поганому світлі. Особисто в мене склалося зовсім інше враження: для мене Пакістан у дечому нагадав мою власну країну, наприклад, у питанні корупції та свавіллі влади. Я ще раз побачила, що деякі проблеми залишаються універсальними.
Однак іноді в мене складалося неприємне враження, ніби Малала самовихваляється та дещо зверхньо відгукується стосовно своїх однолітків. Можливо, їй здається, що вона обрана Аллахом, але мене як людину, далеку від релігій, така нескромна думка про себе трохи бентежить.
В усьому іншому я отримала задоволення від книжки, що надихає невпинно розвиватися, прагнути до знань та не зупинятися на досягнутому....more
Я давно читала останню книжку про Гаррі Поттера, і це маленьке доповнення змусило мене фактично знову відчути присутність магії.
Тим не менш, кілька каЯ давно читала останню книжку про Гаррі Поттера, і це маленьке доповнення змусило мене фактично знову відчути присутність магії.
Тим не менш, кілька казок, як мені здалося, мали сумнівну мораль. (view spoiler)[Як, наприклад, перша, де в кінці чітко написано, що син чарівника продовжував допомагати маґлам лише через страх, що казанок знову почне його переслідувати. Примітки Дамблдора до цієї казки приписують казці мораль, якої ніде в тексті не передбачено. (hide spoiler)]
Також мене засмутили численні одруки та помилки в українському виданні. Не зрозуміло, яким чином два редактори прогледіли таку кількість зайвих/пропущених ком і просто граматичних помилок, адже в книжці трохи більше ста сторінок великим шрифтом. До того ж, видання в мене не перше....more
Мені здавалося, що, прочитавши початок, я цілком можу передбачити, чим закінчиться книжка. Принаймні таке в мене було враження.
Роман приємно здивував;Мені здавалося, що, прочитавши початок, я цілком можу передбачити, чим закінчиться книжка. Принаймні таке в мене було враження.
Роман приємно здивував; я очікувала банальної дитячої історії, а отримала привід для роздумів. Ось якими мусять бути казки для дітей *косо дивлюся в бік «Казок барда бідла»*
Для мене роман став однією з тих книжок, що після прочитання допомагають досягти миру з самим собою....more
Мені наполегливо радили прочитати цю книжку, і тепер я розумію чому.
Мене хлібом не годуй, а дай почитати історію на тисячу сторінок із довгим вступом,Мені наполегливо радили прочитати цю книжку, і тепер я розумію чому.
Мене хлібом не годуй, а дай почитати історію на тисячу сторінок із довгим вступом, повільним розвитком персонажів і стосунків між ними. Щоб можна було в неї заглибитися й, не побоюся здатися банальною, прожити там життя. Дайте мені історію, що охоплює не тиждень і не місяць, а цілі роки.
Я мало що можу додати, лише скажу, що цю книжку варто читати, і шкода, що я так довго її відкладала. Це дуже зворушлива історія, і вбивство Кеннеді відіграє в романі у кращому випадку другорядну роль, (view spoiler)[окрім, звичайно, того моменту, де головний герої закриває собою тіло президента, хеехехехехе (hide spoiler)]...more
Минуло вже більше місяця, відколи я прочитала «Не озирайся і мовчи», і це була шалена доба. Не пригадаю, щоби я колись із такою швидкістю проковтнула Минуло вже більше місяця, відколи я прочитала «Не озирайся і мовчи», і це була шалена доба. Не пригадаю, щоби я колись із такою швидкістю проковтнула близько п'ятисот сторінок. Я одразу ж збиралася й відгук писати, але тепер рада, що взялася лише зараз.
Загальні враження
Одразу після прочитання я подумала, що це, мабуть, одна з найкращих українських книжок принаймні цього року. Мені сподобалося все: сама історія, наукові вставки, а також саспенс.
Персонажі
Кідрук чітко показав контраст між світосприйняттям героїв, і хоча він, вочевидь, намагався не надавати нікому з них переваги, помітно, що він стоїть на боці Марка. Детальніше за всіх, звичайно, прописаний дід Марка, який і швець, і кравець, і майстер будувати саморобки, грубо кажучи, із багна і палок. У дідові Арсені Макс, можливо, втілив власне прагнення бути джерелом знань і мудрим наставником для молодшого покоління. Однак Арсен здався мені аж надто ідеалізованим і нереалістичним: він майже завжди знав, яке слово сказати, коли втішити дитину, а коли й залишити в спокої, і все без попереднього батьківського досвіду. А от деякі другорядні герої здалися мені надто пласкими, як-от Ніка або Орест. Вони є втіленням досить упізнаваних шаблонів, але при цьому їм бракує чіткої мотивації. Головним рушієм їхніх вчинків є відведена для них роль у романі (тобто якщо, скажімо, персонаж поводиться по-мудацькому, то це тому, що в цьому романі він — «персонаж-мудак»).
Зауваження
Здебільшого це кілька чехівських рушниць, що так і не вистрелили: (view spoiler)[- таємничі смерті, що трапляються навколо Марка на початку книжки; - знайдені дідом Арсеном фотографії будинку на телефоні Марка; - маємо детальн�� сцену, де дід бачить, як ліфт їздить із поверху на поверх, і навіть намагається знайти послідовність руху, бігає між поверхами, але потім різко про все забуває і більше не згадує. (hide spoiler)] і деякі непояснені події: (view spoiler)[- звідки Соломія дізналася про браслет, який хотіла Соня, а також де вона його взяла? - чому дід Арсеній не забив тривогу та не натиснув на дітей, коли побачив, що вони ледь живі вибралися з ліфта, а хтось із них — у калюжі власної сечі? якийсь катастрофічно bad parenting; - хто витягав ту саморобку з поламаного ліфта, і чи отримав хтось за це по голові? (hide spoiler)]
Цих огріхів не помічаєш, поки читаєш книжку, але якщо починаєш згадувати послідовність подій, це залишає трохи неприємний осад від в іншому хорошої книжки.
Усі мої знайомі, які починали читати цей роман, кидали його, не подолавши й п'ятдесяти сторінок. Цю статистику я сприйняла як виклик і взялася до книжУсі мої знайомі, які починали читати цей роман, кидали його, не подолавши й п'ятдесяти сторінок. Цю статистику я сприйняла як виклик і взялася до книжки.
Не затягуватиму та скажу одразу, що роман не вартий прочитання. Берроуз зізнався, що не пам'ятає, як писав текст, і в це нескладно повірити, адже переважна частина твору схожа на безперервну безсюжетну галюцинацію. У передмові Берроуз заявляє, що роман — застереження проти вживання наркотиків. Визнаю, з цією метою «приходи» могли б стати цікавим елементом оповідання, але тут вони займають понад вісімдесят відсотків усього тексту. Спочатку я уважно читала всі описи беззмістовних подій, але дуже скоро знудилася.
На звороті книжки заявлено, що «Голий ланч» — найскандальніший роман, написаний англійською мовою. «Скандального» я нічого не помітила, хоча, напевно, таким багато хто може визнати звичайні матюки та гомоеротику; ні першим, ні другим мене не здивуєш.
Найбільшою моєю проблемою з цією книжкою, як не дивно, виявився переклад. Без того складний для розуміння текст стало майже неможливо читати через численні огріхи перекладача+редактора+двох коректорів. Банальне незнання правил англійської пунктуації призводило до того, що монолог одного персонажа перетворювався на діалог. Через недостатнє знання мови «европеоїди» стають «кавказцями»; «брудно-синій»/«блідо-синій» перетворюється на «синій порцеляновий»; замість того, щоб «переплутати» субстанції, їх «змішують». Пряма мова передається то з тире, то в лапках. Про брак ком або їх надлишок я навіть не починатиму.
Мені здається, я вже пройшла найбільш психоделічні твори Фаулза (я дивлюся на вас, «Мантісса» і «Личинка»), тому до подібних сюжетів я була готова. ВтМені здається, я вже пройшла найбільш психоделічні твори Фаулза (я дивлюся на вас, «Мантісса» і «Личинка»), тому до подібних сюжетів я була готова. Втім «Вежа» здивувала, причому не в найприємнішому плані.
Як читач я люблю доходити висновків сама, люблю вбачати приховані ідеї або посили. У повісті, на моє велике розчарування, всі наміри автора було ретельно розжовано та покладено читачеві до рота. Іноді здавалося, ніби я читаю не оригінальний текст, а аналітичний розбір повісті.
Міранда Ґрей з «Колекціонера» є однією з моїх улюблених героїнь уже більше десяти років, і тому я одразу відчула схожість між нею та Мишею з «Вежі з чорного дерева». Подібність їх поглядів безпомилкова, а стосунки Миші та Генрі Бреслі за характером чимось нагадують стосунки між Мірандою та Дж. П. (або хоча б фантазію на цю тему). Миша, як на мене, виявилася найцікавішим персонажем твору, і я хотіла дізнатися про неї більше. Мабуть, уся суть повісті полягала в тому, що ми могли б познайомитися з нею ближче, якби події не завершилися так, як завершилися.
Про головного героя мені немає чого сказати. У нього був слабкий характер, він був скутий обмеженнями, які сам собі вигадав, а його поведінка в останні години в Котміне остаточно відвернула мене від нього.
Поки це найслабший твір Фаулза, що я читала. Це більше схоже на замальовки до повісті, ніж на саму повість. Міркування Фаулза щодо творчості багато в чому перегукуються з «Колекціонером», от лише в «Вежі з чорного дерева» їх було подано в лоб, що позбавило мене задоволення віднайти їх самостійно....more
Не кинути цю книжку мені завадило вперте бажання її «перемогти». Я не вдаватиму, що зрозуміла, про що в ній ішлося та що хотів сказати автор.
Книжка зНе кинути цю книжку мені завадило вперте бажання її «перемогти». Я не вдаватиму, що зрозуміла, про що в ній ішлося та що хотів сказати автор.
Книжка заявлялася як написана для широкої аудиторії, тому мене неабияк здивувало надмірне жонглювання термінами, які до цього не було як слід розтлумачено. Я неодноразово ловила себе на думці, що ту чи іншу фразу за бажання можна було б написати ясніше. Я не могла позбутися роздратування та враження, що Бадью навмисне уникає конкретики та простоти. Адже якщо текст написано максимально заплутано, складніше зрозуміти, що не так із його тезами.
А з тезами багато що не так. У рідкісні моменти більш-менш чіткого донесення позиції можна помітити, що аргументи Бадью суперечать одне одному, виявляють ознаки упередженості та заангажованості. Те, що він засуджує в ненависних йому демократах і лібералах, із легкістю ігнорується, якщо зроблено в ім'я комунізму, про який Бадью говорить з палкою любов'ю людини, яка ніколи не жила в країні трушного, хардкорного комунізму.
Зблизька Бадью виявляє себе як простий демагог і софіст, якому потрібно ховатися за складними словами та заплутаними конструкціями, аби створити видимість інтелектуального есе. ...more
Що я дізналася: 1. корисно знати багато мов; 2. корисно вміти робити багато речей руками; 3. корисно вміти заводити д(Надто) жива історія на болючу тему.
Що я дізналася: 1. корисно знати багато мов; 2. корисно вміти робити багато речей руками; 3. корисно вміти заводити друзів; 4. всі описані вище речі абсолютно нічого не гарантують.
Я боялася, що головні герої виявляться ідеалізованими або «прилизаними». Цього, на щастя, не сталося, із персонажами залишилися їхні вади, і майже до всіх я мала змішані почуття. Через це я можу спокійно ставити роману фінальну п'яту зірку....more
Якщо чесно, мені не сподобалася «Аліса в Країні Див». Може, справа в тому, що я читала твір у досить до
Рецензія стосусється лише «Аліси в Задзеркаллі»
Якщо чесно, мені не сподобалася «Аліса в Країні Див». Може, справа в тому, що я читала твір у досить дорослому віці, бо мені не зайшов ні настрій, ні жарти. Може, я просто зануда, але тут уже нічого не вдієш. Саме через досвід з першою «Алісою» я вельми неохоче взялася за продовження.
Що ж, із «Задзеркаллям» у мене склалося краще. Заслугу за такий неочікуваний розвиток подій я приписую коментарям у зносках, що супроводжували мене протягом усього читання. Також мене трохи посмішили персонажі, як от Шалам-Балам та обидві Королеви, які уособлювали деякі типи сперечальників, що часто дратують мене в реальному житті.
На жаль, у мене не було часу розігрувати все дійство зі справжніми шаховими фігурами, та й поганий із мене гравець, тому щодо цього аспекту історії я мало що можу сказати.
У виданні засмутили зноски, розташовані не на своєму місці.
Загалом книжка не змусила мене нудьгувати, і для мене це вже значний плюс....more
Loading...
